У мене завжди одна мотивація – жити так, як хочу. Це стосується усіх сфер мого життя.
Про Еразмус я дізналася, напевно, ще в 10-му класі. Вже тоді відчувала, що якось буду причетною до цього проекту, хоча почала вивчати англійську мову з нуля лише в 9 класі. Коли вступила до нашого університету, думала з іронією: “Ось і взяла участь у міжнародних програмах навчання”. Тоді я навіть не могла б подумати, що буду вдячна сама собі за вибір закладу вищої освіти. Особливо у вересні минулого року, коли прочитала на сайті, що оголошується набір для участі в програмі академічної мобільності. Тоді я поставила собі мету – стати учасницею цього проекту.
Чи не переслідували тебе якісь острахи, що ти їдеш одна в чужу країну, в інше місто?
Якщо я чогось боюся чи соромлюся, то роблю все за принципом «клин клином вибивають». Шість місяців я жила думками про своє життя за кордоном. Були лише позитивні уявлення, незважаючи на невпевненість щодо свого рівня володіння англійською мовою. Мені подобається робити собі виклики, крім того, люблю відчуття самостійності. Та все ж таки останнього тижня перед поїздкою я перехотіла їхати. Я злилася на себе: чому мені на місці не сидиться. Адже вдома у мене стільки всього крутого, і була задоволена усім цим. Тоді я почала цінувати друзів, рідних, своє оточення ще більше. Вважаю, що зміни надихають, але водночас і лякають. Успіх завжди уявляється чимось класним і веселим, але рідко ми говоримо про пожертвування заради нього (так, Еразмус для мене теж маленький успіх). Головне, щоб віра і бажання були сильніші за страх. У мене вони завжди сильніші, тому я навіть на секунду не вагалася щодо участі в цій програмі.
Як називається університет, до якого ти поїхала на навчання?
Католицький університет у місті Ружомберок.
Що тобі найбільше запам’яталося в університеті м.Ружомберок?
У мене пам’ять працює за цікавим принципом – вловлювати несуттєві дрібниці. А якщо говорити власне про університет, то вражає передусім різниця в матеріально-технічній базі.
Розкажи про те, як ти проводила вільний час?
Немає вільного часу – не думаєш, як його використати. Так, у мене там був дуже зручний розклад занять, тому я мала час для відпочинку. Намагалася придумати заняття на вихідні швидше, ніж вони з’являлися. Я дуже багато гуляла. Там просто нереально сидіти в чотирьох стінах і через вікно дивитися на гори. Проїзд Словаччиною для студентів безкоштовний, тому замість гуртожитку я «поселилася» в поїздах (це якщо порівняти час, який я проводила в приміщенні, і час, упродовж якого я перебувала в дорозі). Також я відвідувала різноманітні цікаві заходи, де скарбничка моїх знайомств постійно поповнювалася. Але навіть мені, екстраверту, потрібно хоч декілька годин самотності. Ось на це там був дефіцит.
Отже, Erasmus+ – це проект лише для активних студентів?
Наведіть мені, будь ласка, приклад місця/середовища, де чекають пасивних? І я не тільки про студентів. Може, це жорстоко, але так, місця для пасивних людей немає. Якщо людина не готова працювати, не хоче пізнавати світ, а чекає, коли її запросять очолювати міжнародні корпорації, – то це її вибір. Нехай чекає. Кожен заслуговує того результату, на який працював. Перемагають наполегливі, але біля них я не бачу пасивних.
Для мене пасивність – це щось схоже на небажання жити (звісно ж, у межах розумного). І не плутайте її (пасивність) зі спокійними темпераментами характеру. Не потрібно штучно створювати людину-робот з моторчиком, щоб бути активним. Цей запал можна відчувати навіть тоді, коли людина спокійно сидить, мовчки розмірковує.
Не потрібно нарікати на владу, що немає, мовляв, платформ для самореалізації, але ж можливості під носом. Тут важливою є саме частинка «само». Якщо сама людина не хоче себе проявити, то чому замість неї повинен це робити хтось інший?
Чого очікувати студентам, котрі повернулися до Університету Огієнка? Чи виникали якісь проблеми з навчанням?
Коли я від’їжджала, то лише дехто мені казав, що я пошкодую. Цих людей можна порахувати на пальцях однієї руки. І тепер я докладаю всіх зусиль, щоб у моєму оточенні їх ставало ще менше. Не пальців, а людей.
Я не пошкодувала жодного разу. Чи були проблеми з навчанням, коли я повернулася? Не було. Це звичайні поточні питання, пов’язані з сесією. Звісно, їх було б менше, якби я не вирішила ризикнути й поїхати на стажування. Але це ж мій вибір і лише я повинна це владнати. Тепер все доводиться розв’язувати дистанційно. Проблеми з тим, що не всі предмети мені перезараховуються. Якщо точніше, то перезарахували лише один. Ще важче писати модульну контрольну роботу, коли лише перед її написанням дізнаєшся про назву предмета. Безперечно, викладачі в цьому не винні, вони не зобов’язані мені ставити оцінки лише за те, що я приїхала. Я цього й не очікувала. Знала, що буде важко, але була готова сама вирішувати свої навчальні проблеми.
Що ти хочеш побажати тим, хто все ще не може визначитися: їхати чи не їхати?
Ну, тут я не можу бути порадником, адже кожен вирішує все індивідуально. Як я можу порадити комусь пити молоко, якщо його організм не переносить лактозу? Я впевнена, що поїхала б ще раз точно. Без сумнівів. Зі всіма труднощами і переживаннями. Вихід із зони комфорту робить нас сильнішими. Для мене Еразмус – це щось набагато більше, ніж програма з обміну. Впродовж цього періоду я почала простіше ставитися до людей – без очікувань і без осуджень. У моїй голові тепер точно нема кордони. Це був, один із найкращих моментів мого життя. Не обіцяю, що з вами трапиться те, що зі мною. Особливо, якщо ви звикли шукати у всьому мінуси. П.с. Дехто може подумати, що я влаштувалася позаштатним працівником з піару відділу міжнародних відносин. Ні, це не так. Насправді я щиро дякую людям, котрі допомогли мені здійснити мою мрії, підтримати мене, давали мудрі поради.
Максим Сльозкін, редактор газети “Студентський меридіан”
