Влада Лісова – студентка IV курсу факультету іноземної філології. Сьогодні Влада – ще одна Erasmus Alumni для Університету Огієнка. Студентка навчалась у Католицькому університеті в місті Ружомберок, реалізуючи академічну мобільність в межах напряму КА-1.
Владо, спробуймо зі самого початку. Розкажи, звідки дізналась про можливість академічної мобільності, чому вирішила брати участь в конкурсі й, нерешті, які були думки, коли вже збирались валізи?
Коли нам в університеті розповідали про програми мобільності, це здавалося чимось нереальним, проте дуже крутим. Десь у середині 3 курсу я дізналася, що ми, студенти іноземної філології, маємо право навчатися за кордоном. На інформацію натрапила зовсім випадково – заглянула на офіційну сторінку нашого К-ПНУ. А тоді у міжнародному відділі у нас в університеті мені детально розповіли про всі умови участі. І все. Вирішила, що потрібно спробувати! Бо чомусь завжди мріяла навчатися за кордоном, але, разом із цим, завжди знала, що повернусь працювати та жити в Україну.
Після конкурсу, через годинку, мені зателефонувала Тетяна Володимирівна Сторчова і повідомила, що я матиму можливість поїхати на навчання. І звісно ж – «збирайте валізи».
Довгий час обдумувала той факт, що не бачитиму своїх близьких і рідних так довго – цілих 4 місяці. Але, дякуючи Богу, все складалось якнайкраще. Коли збирала валізи, в голові було одне: «Я готова і все зможу, головне зараз – вірити й робити усе, що потрібно». Я багато працювала і все це не тільки, аби вдосконалити себе, але я для того, щоби мої рідні, знаєте, навіть не те щоби пишалися, проте знали, яка я в них є.
Коли вже опинилась у Ружомберку і вперше зайшла в Католицький університет – які були враження?
Як тільки побачила свій університет у Ружомберку, була приємно здивована його компактністю та теплотою. Університет вміщує усе, що потрібно для студента: бездоганна бібліотека, смачна їдальня, місця для відпочинку та багато іншого.
Усе було ніби не зі мною, не могла уявити собі, що я дійсно є тут – у Католицькому університеті, в Словаччині (посміхається).
Оціни, будь ласка, рівень адаптації за 10-тибальною шкалою. Що було найважчим, що – найпростішим?
Таке собі «призвичаєння» тривало перші тижні, адже клімат трішки інший (гори все-таки), нові люди, нові співмешканці, нові викладачі та студенти, загалом – нова місцевість. Якщо оцінювати за 10-тибальною шкалою, то моя адаптація пройшла на усі «десять».
Не можу сказати, що щось конкретно було важким, а інше – легким. Було по-різному.
Звісно ж, було величезне бажання мати близьких поруч. А найлегше – це, мабуть, пристосування до нового оточення та місцевості. Роки навчання в університеті та поїздки за кордон не були марними.
Про навчання. Як відрізняється навчальна система в Католицькому від нашої, огієнківської?
Що ж до системи навчання у Словаччині та у нас….? Перш за все хочу зазначити, що я поїхала на навчання зі знаннями, які мені дала alma mater. І, відверто кажучи, результати – супер. А це означає, що наша система навчання зрощує якісні плоди.
Як і в Словаччині, так і в Україні, системи навчання схожі між собою: лекції, семінари, інші види робіт та екзамени. На перший погляд нічого особливого, але геть усе потребує вашого часу, терпіння. Єдине, що відрізняє нас від студентів європейських ЗВО, то це наполегливість та працьовитість.
Уяви себе в амплуа ректора університету, які зміни би реалізувала тут, в стінах альма-матер (можливо, розклад, дисципліни, процес викладання)?
Це насправді важка та клопітка праця, яка потребує багато сил і терпіння. Та все ж, якби я мала можливість щось змінити, то це, напевно, стосувалось би процесу викладання. Наприклад, лекція, а після неї, на цьому ж тижні, семінар – досить таки ефективна процедура, яка приносить якісні знання, пробуджує бажання вчитися.
А також, напевно, надала би студентам менше годин для теорії, а більше – для практики: як-от створення проєктів задля співпраці з іншими університетами, різноманітні акції чи поїздки.
А тепер навпаки, чого не вистачало в університеті в Ружомберку?
А чого ж мені не вистачало? (задумливо дивиться вгору). Знаю чого! Сталого графіку викладання предметів. Знаєте, були ситуації, коли час двох різних пар збігався – і тобі потрібно було обрати лише один предмет. Це, звісно ж, супер, що студенти мають право вільно обирати предмети, але, водночас, неможливо ходити на усі, які би хотілося вивчати.
Знаю, що ти багато часу проводила з еразмусівцями. Що закарбувалось у пам’яті найсильніше? Можливо, якийсь особливий вікенд чи казусна ситуація…
Так, дійсно, завдяки еразмусівцям, з якими я була там, це навчання ставало ще цікавішим і продуктивнішим. Відверто кажучи, багато залежить від людей у тому чи тому місці. Саме люди, я думаю, надають твоєму серцю теплоти та радості, коли згадуємо якийсь пережитий момент.
Ми разом багато подорожували: відвідали мальовничу Прагу, теплу Угорщину, романтичну Австрію та близьку нам Польщу. Подорожі й стали спогадами, які гріють серце. Кожна ситуація є важливою й незабутньою. Ми разом ділилися переживаннями, ідеями та моментами з нашого щоденного життя.
Чи відрізняються студенти в Ружомберку від студентів у Кам’янці-Подільському?
Ні, адже в Ружомберку багато й українських студентів. Я відчувала себе, ніби вдома. Частково, звичайно. Зрозуміло, що кожен із нас різний, але, як українці, так і словаки є щирими, відкритими та наполегливими людьми.
На твою думку, яким студентом потрібно бути, аби поїхати навчатись за програмою Ерамус+? Твоя порада студентам університету.
Найперше – студентом, який хоче досягнути чогось у житті. Кожен, хто прагне чогось здобути, повинен працювати, працювати і ще раз працювати. Знання – це наша сила. То кому, як не нам, брати вершини Європейських вузів?
По-друге, відкритим на спілкування і щирим. Головне правило життя в суспільстві, як на мене, – вміти говорити, але й вміти вислухати співбесідника. Це у житті дуже допомагає. Бути Людиною, думаю, – головне правило.
По-третє, бути готовим до всього, що може статися у твоєму житті. Поразки, падіння, все що важко – справді, як кажуть, робить нас сильнішими. А ще важливо залишатися таким, як ти є, і тоді усе вийде!
І фінальне, Владо: варто чи ні взагалі виходити зі зони комфорту задля подібного досвіду?
Упродовж життя ми зіштовхуємося з різними труднощами. Аби досягти успіху, потрібно виходити зі зони комфорту. І навчання в Католицькому – це якраз про вихід із зони комфорту.
Упродовж чотирьох місяців я була далеко від дому, сім’ї, друзів. Всюди нові люди та ситуації, які тобі потрібно вирішувати самій. Усе це складно… виходити зі зони власного задоволення та спокою. Проте, це допомагає, бо попереду доросле життя, в якому потрібно бути ще більше самостійним та відважним.
А головне, пам‘ятайте – ніколи нічого не потрібно боятися, бо, коли ти це зробиш, як не зараз, не в цей момент, не з цими людьми?